Мама моя з дитинства мріяла бути поштаркою, їй подобалося носити в старій синій сумці газети та журнали, а особливо приємно було роздавати листи, які вона сама і малювала, бо писати ще не вміла. Потім, коли мама підросла, дуже серйозно захворіла її двоюрідна сестричка. Це, мабуть, і вплинуло на бажання моєї мами стати дитячим лікарем. Довгих шість років навчалася вона в медичному інституті, бо яка ж це нелегка справа — лікувати дітей! Є такі малята, що бояться лікарів, бо хвороба — це біль, неприємні відчуття. А я от не боюся навіть стоматологів, тому що розумію: лікар бажає зробити нам краще, турбується про наше здоров я. Отож треба трошки потерпіти, щоб потім не стало гірше.

Зараз мама працює в дитячій лікарні, а дома нам розповідає про важкі або веселі випадки із своєї практики. Часто мамі нема відпочинку навіть у вихідні дні — коли хворіють діти знайомих або друзів, всі кличуть маму, бо вона уважна до малят, співчутлива й серйозна. Мама вчить і мене допомагати їй. Звісно, лікувати хворих я не можу, але мені так подобається, коли мама мені всміхається та ще й похвалить: "От молодець, донечко, випрала й випрасувала мій білий халат та шапочку!" Мені здається, моя мама в цьому наряді схожа на Снігуроньку. Ось дивлюсь я на маму та й думаю: хоч і нелегка робота у дитячого лікаря, але ж яка почесна та відповідальна, та й цікава, звісно. Мабуть, піду я теж вчитися до медичного інституту, щоб бути таким добрим лікарем, як мама. Може, мене теж малята називатимуть "Доктор Айболить".